людина

Ось бачиш: трохи люб'язності — і ти не така вже й страшна.

Дивно, саме в такі похмурі, холодні дні депресії я ніколи не бував. У негоді я відчуваю, що природа немов у згоді зі мною, з тим, що на душі. І навпаки – варто з'явитися сонцю, коли на вулицях грають дітлахи, коли всі радіють чудовому дню, я почуваюся жахливо. Така ось несправедливість: навколо все це пишнота - але мені в ньому місця немає.

Нині всі подалися в програмісти, та в айтішники, та в місцеві начальники – ходять порноклубами і здають квартири нелегальним шляхом. Офшори та інвестпортфелі. А працювати ні-ні. Країна, де всім аби тільки обідати з ранку до вечора.

Якщо можеш розіграти щирість, можеш розіграти все, що завгодно!

Говорити легко напрочуд важко.

- Отже. Що ти бачиш? — Собаку... — Правильна відповідь — хмара! — Хто дивиться на хмару та бачить тільки хмару?

Перший пункт місцевої пам'ятки для самогубців говорив:«Встань прямо перед темним провулком на тлі яскравого неба».

Якщо я — частина твоєї Долі, колись ти повернешся до мене.

У моєму житті з'являлися різні люди, але ніхто не залишився. Кожен ніби шукав там щось для себе, але не знаходив – і зникав.

Загадка: два мужики розбили твій великий битою та ломом. Один із них не я.