погроза

Що мені тебе судити! У мене є свої гріхи.

Що за людей, що без людей, я все одна, нічого з себе не доводжу.

Відкрилася безодня, зірок повна, Зіркам числа немає, безодня - дна.

- Батюшки! Що сміху було! Якось його на Волзі на перевозі гусар вилаяв. Ось дива творив! А яке домашнім було! Після цього два тижні всі ховалися по горищах та по коморах. — Ех, Кулігін, дуже важко мені тут, без звички. Усі на мене якось дико дивляться, наче я тут зайвий, наче заважаю їм. Звичай я тутешніх не знаю. Я розумію, що все це наше російське, рідне, а все ж таки не звикну ніяк.

Стара людина на вітер не скаже слова.

А ось розумні люди помічають, що в нас і час коротше стає. Бувало, літо і зима тягнуться-тягнуться, не дочекаєшся, коли закінчаться; а тепер і не побачиш, як пролетять. Дні і години все ті ж ніби залишилися, а час, за наші гріхи, все коротше і коротше робиться. Ось що розумні люди кажуть.

Не можна, матінко, без гріха: у світі живемо.

- Я помру скоро. — Годі, що ти! - Ні, я знаю, що помру. Ох, дівчино, щось зі мною недобре робиться, диво якесь. Ніколи цього не було зі мною. Щось у мені таке незвичайне. Точно я знову жити починаю, або вже й не знаю.

Люблю дуже з дітьми розмовляти — адже ангели це.

Прощай! Далекі проводи – зайві сльози.