Колін Маккалоу

Ніхто не цінує того, чого забагато. У нас тут у надлишку вівці, а в місті — люди.

Птах із шипом терну в грудях кориться непорушному закону природи; вона сама не знає, що сила змушує її кинутися на вістря і померти з піснею. Тієї миті, коли шип пронизує її серце, вона не думає про близьку смерть, вона просто співає, співає доти, поки не вичерпається голос і не обірветься дихання. Але ми, коли кидаємось грудьми на терні, ми знаємо. Ми розуміємо. І все одно грудьми на терні. Так буде завжди.

Чоловіки... Вони чомусь впевнені, що потребувати жінки — слабкість. Я не про те, щоб спати з жінкою, а про те, коли жінка по-справжньому потрібна.

Жодна людина на світі, чи то чоловік чи жінка, не бачить себе в дзеркалі таким, яким він є насправді.

Нікому і ніколи не зазнати чужого болю, кожному суджено свій.

Вона зрозуміла, що світ сповнений страждань, у порівнянні з якими її власні здаються просто кумедними.

Я сама так влаштувала свою долю, мені нема кого звинувачувати. І ні про одну хвилину не жалкую.

Все відчувати, на все відгукнутися - і від усього відмовитися.

Адже тільки тому, хто хоч раз послизнувся і впав, відомі мінливості шляху.

Той, кому нема чого втрачати, може всього добитися, того, хто не чутливий до болю, ніщо не поранить.