Олександр Миколайович Островський

Так, я все мріяла про свободу... а потім переконалася, що наше жіноче щастя нерозлучне з неволею.

Розлучатися з життям зовсім не так просто, як я думала... Адже є люди, для яких це легко. Мабуть, тим зовсім жити не можна; їх ніщо не спокушає, їм ніщо не мило, нічого не шкода... Та й мені ніщо не мило, і мені жити не можна, і мені жити нема чого! Що ж я не наважуюсь?... Просто рішучості не маю. Жалюгідна слабкість: жити, хоч як—небудь, та жити... коли не можна жити і не потрібно... Як добре померти... поки що дорікнути себе нема в чому.

— У того все хитрість та лестощі, а ця раптом, ні з того ні з сього, і скаже, що не треба. - Тобто правду? - Так, правду...

— Вибачте за нескромне запитання! — Коли дуже нескромний, то не питайте.

Який дурний! Та хіба життя миле тільки грошима, хіба тільки й радості, що в грошах? Саме життя є радість, всяке життя — і бідна, і гірка — все радість...

А як закохуються люди неосвічені: від щирого серця, тобто від усієї своєї первісної дикості!

— Я й не знала, що ти так грози боїшся. Я не боюся. — Як, дівчино, не боятися! Кожен має боятися. Не те страшно, що тебе уб'є, а те, що смерть тебе раптом застане, як ти є, з усіма твоїми гріхами, з усіма лукавими помислами.

І перша людина гріха не минула, та й остання не мине.

Ось тобі перша прикмета: як ти побачиш його, вся в особі змінишся.

Над дурними людьми не треба сміятися, треба вміти користуватися їхніми слабкостями.