Рей Бредбері

Впустіть мене. Я не скажу ні слова. Я буду мовчати. Я тільки хочу послухати, про що ви кажете.

Провидіння не ставлять запитань. Якщо реальність недоступна, чим погана тоді мрія?

Непрочитані книги вміють мститись.

Коли починаєш перебирати в умі своїх знайомих і різні події, смішне згадується насамперед.

Тепер вам зрозуміло, чому книги викликають таку ненависть, чому їх так бояться? Вони показують нам пори на обличчі життя.

Підвести підсумок життя деяких людей дуже просто — це життя все одно що стукіт дверей, що грюкнули, або кашель, що пролунав на темній вулиці. Ви виглядаєте у вікно, а вулиця порожня. Той, хто кашлянув, уже зник. Є люди, які доживають до тридцяти, до сорока років, але вони нічим не привертають до себе уваги, їх життя проходять непомітно, невидимо, швидко догоряють, як свічки.

Зрештою, хто сказав, що дитинство — найщасливіший час життя? О ні, це найстрашніший і найжорстокіший час, пора варварства, коли немає навіть поліції, щоб захистити тебе, є тільки батьки, але вони надто зайняті собою, а їхній світ чужий і незрозумілий.

Дзеркальні відображення мало чим відрізняються від тестів Роршаха — розглядаючи їх, ми стаємо жертвою власної короткозорості чи страхів.

Мені треба поговорити, а слухати мене нема кому. Я не можу говорити зі стінами, вони кричать на мене. Я не можу говорити з дружиною, вона слухає лише стіни.

Ви не схожі на інших. Коли я починаю говорити, ви дивитеся на мене. Ось учора ввечері я згадала місяць, і ви одразу на неї подивилися. Інші ніколи б так не вчинили. Вони просто пішли б геть і залишили мене наодинці із собою. Або почали б мені загрожувати. У людей зараз немає часу один на одного.