Рей Бредбері

Мені мільйони років від народження, сказав він собі. Я народився хвилину тому. Я зростом в дюйм, ні, в десять тисяч миль. Я опускаю очі і не можу розгледіти своїх ніг, вони надто далеко внизу.

Після обвалу – зелений спокій. Після кошмару - ранок.

— Ми ніколи не постарімо! - Закричали ми. — Цього ніколи не станеться!

Пиво – напій інтелектуалів. Дуже шкода, що ідіоти також його використовують.

Вона проектує свої нещастя, звинувачуючи об'єкт, що знаходиться під рукою, і видаючи його за джерело бід. Ми всі так робимо. Ми натикаємося на стілець і проклинаємо меблі, а не власну незграбність. Ми промахуємося, граючи в гольф, і лаємо траву, або биту, або м'яч. Якщо наша справа закінчується крахом, то винні боги, погода, удача.

Коли виростеш, назад уже не вростеш, повітря з голкою не випустиш.

Гарний і чистий баритон поплив над мостом... рівний, впевнений, без найменшого збою чи вади. Співак просто відкривав рота, лунали всі потаємні дверцята в його тілі. Він не співав – випускав душу.

Життя — як спідня білизна, її треба міняти двічі на день. Вечір закінчився, я хочу його забути.

— Виходжу я навесні — ну, ти розумієш, коли вже закінчилися холоди. Йду гуляти. З дівчиною. За годину ми приходимо в таке місце, де нас не видно і не чути. Піднімаємось на гірку, сідаємо. Дивимося на зірки. Я тримаю її за руку. Вдихаю запах трави, молодої пшениці і знаю, що знаходжусь у самому серці країни, у центрі Штатів, навколо нас — міста та дороги, але все це далеко, і ніхто не знає, що ми сидимо на траві та розглядаємо ніч… Мені хочеться просто тримати. її за руку, віриш? Зрозумій, триматись за руки… це ні з чим не порівняти. Триматися за руки так, щоб було не розрізнити, є в них рух чи ні. Таку нічне забудеш ніколи: все інше, що буває ночами, може вивітритися з голови, а це пронесеш через все життя. Коли просто тримаєшся за руки — це все сказано. Я впевнений. Мине час, все інше повториться щоразу, увійде у звичку — але самий початок ніколи не забудеш. Так ось, — продовжував він, — я хотів би сидіти так довго-довго, не вимовляючи ні слова. Для такої ночі слів не вибрати. Ми навіть не дивитимемося один на одного. Дивитимемося вдалину, на міські вогні, і думатимемо про те, що споконвіку людиось так само піднімалися на пагорби, бо нічого кращого ще не придумано. І не буде вигадано. Жодні будинки, обряди, клятви не зрівняються з такою ніччю, як ця. Можна, звичайно, сидіти і в місті, але вдома, кімнати, люди — це одна справа, а коли над головою відкрите небо та зірки, і двоє сидять на пагорбі, тримаючись за руки — це зовсім інше. А потім ці двоє повертають голови і дивляться один на одного у місячному світлі… І так усю ніч.

Дивно, правда? Бути настільки рідко нудним, настільки безповоротно бездарним, що від твоїх слів ні смішка, ні сльозинки, ні образи, ні люті.