Рей Бредбері

- Хто ви? — Я людина, яка не доросла до своєї мрії.

- Чому мені здається, - сказав він, коли вони дійшли до входу в метро, ​​ніби я вже дуже давно вас знаю? — Тому що ви подобаєтеся мені, — відповіла вона, — і мені нічого від вас не треба. А ще тому, що ми розуміємо одне одного.

— Якби тільки дощ перестав бити мене по голові, — заговорив Пікар. — Хоч на кілька хвилин. Просто щоб я згадав що таке спокій. Він стиснув голову обома руками. — Пам'ятаю, у школі за мною сидів один нелюд і щипав, щипав, щипав мене кожні п'ять хвилин. І так весь день. Це тривало тижнями, місяцями. Мої руки були в синцях, шкіра здулася. Я думав, що збожеволію від цього щипання. І він мене довів. Скінчилося тим, що я справді розлютився від болю, схопив металевий трикутник для креслення і мало не вбив цього виродка. Мало не відтяв йому голову, мало не виколов очі, мене ледве від нього відірвали. І весь часкричав: Чого він до мене пристає? Господи! — Тремтячі руки все дужче стискали голову, очі були заплющені. — А що я можу зараз зробити? Кого вдарити, кому сказати, щоб перестав, дав мені спокій? Дощ, проклятий дощ, не дає перепочинку, щипає і щипає, тільки й чути, тільки й видно, що дощ, дощ, дощ!

Його очі дивилися на край неба, в них відбивався обрій.

Впустіть мене. Я не скажу ні слова. Я буду мовчати. Я тільки хочу послухати, про що ви кажете.

Провидіння не ставлять запитань. Якщо реальність недоступна, чим погана тоді мрія?

— Це проти моєї етики, — сказав священик. - Потопаючий хапається за все, що завгодно, - сказав Нолан, - але якщо він вчепиться в етику замість рятувального кола, то, можливо, піде на дно разом із нею.

Не кожен день людині надається друга спроба.

Всесвіт не можна ні виміряти, ні обчислити, не відчувши при цьому, як сам ти нікчемний і самотній.

Що таке Всесвіт? Це великий театр. А театру потрібна публіка. Ми – публіка. Життя на Землі створене для того, щоб свідчити і насолоджуватися виставою. Ось навіщо ми тут. А якщо вам не подобається п'єса — викидайтеся до біса!