Макс Фрай

У житті кожного бувають моменти, коли слід кинутися в прірву, щоб нарешті переконатися, що завжди умів літати.

Стулки важких металевих воріт були закриті і для більшої надійності перев'язані шнурком від черевика. Бантиком. Щоб, отже, ворог не проник.

Все буває. Абсолютно все. Просто дещо рідко й не зовсім. Але це не означає – ні з ким і ніколи.

Великодушність - єдина приправа, що стоїть, до могутності.

Я майже почув ніжний брязкіт сріблястого павутиння, що рветься, і зрозумів: все, пора відлітати. Прощання закінчилося, тепер цих трьох ніщо не пов'язувало. Навіть їхні спогади один про одного відтепер надійно заховані в потаємну скриньку, на кришці якої випалено напис:«Більше не має значення».

Воду тут, на жаль, не подавали, тож я був змушений задовольнятися склянкою якогось кислого компоту. Думаю, ми з Меламорі були чудовою парочкою: тендітне створення, що налягає на міцну джубатику п'янь, і здоровий мужик в Мантії Смерті, що хльопляє компотик.

— На що ти встиг перетворитись, чудовисько? На тебе неможливо дивитись без сліз! — Якщо на мене неможливо дивитися без сліз, то я перетворився на цибулю. Логічно?

Під цим небом народжується дуже мало істот, чиї бажання мають якесь значення.

І мені стає добре, солодко і повно десь у таємній глибині, ніби душа прокинулася після довгої сплячки, тут же стирила банку полуничного варення з бабкиного буфету і слопала за один присід, запиваючи гарячим чаєм. Якось так.

Довіряти можеш будь-кому, але твердо розраховувати – тільки на себе.