Рей Бредбері

Ми – всі подібні до цибулини. Відшаруйте одну оболонку, під нею інша. Відлуніть її, знайдете нову. Оторвіть і цю, а там ще й ще. І так до безкінечності. Так – шар за шаром – складена наша особистість наче цибулина. Ми постійно обтяжені стосом масок. Кого ми зустрічаємо на вулиці? Миловидну даму? Подайте мені маску Алкого сластолюбця! Жінці не до вподоби неприкритий інтерес? Швидко мені інтелектуальну оболонку та фарб для зображення витонченої нудьги на фізіономії! Повз протопала дитина. Дитяча маска! Зійти, опустити погляд, заговорити і зав'язати розмову. А ось літня людина. Дитячу маску не знімати. Літні люди та діти – сутьдві сторони однієї медалі. Заговорити, опустити погляд, нижче, нижче! І пішло-поїхало! Наші лики та шкіри скидають свою шкаралупу та кришаться.

Виходить, ніби ми лише купа клітин, які вирішили допомагати один одному.

Якщо біжиш, час точно біжить із тобою. Є лише один – єдиний спосіб хоч трохи затримати час: треба дивитися на все довкола, а самому нічого не робити!

Людина подорожує, щоб пізнавати, а пізнавати — значить, не загинути.

І потім, давай говорити чесно: скільки часу можна дивитися на захід сонця? І кому потрібно, щоб захід продовжувався цілу вічність? І кому потрібне вічне тепло? Кому потрібен вічний аромат? Адже до цього звикаєш і вже просто перестаєш помічати. Захід сонця добре милуватися хвилину, ну дві. А потім хочеться чогось іншого. Так вже влаштована людина, Лео. Як ти міг про це забути? - А хіба я забув? — Ми тому й любимо захід сонця, що він буває лише один раз на день.

— Вперше за багато років я живу, — відповів Фабер. — Я відчуваю, що роблю те, що давно мав зробити. І поки що я не відчуваю страху. Мабуть тому, що нарешті роблю те, що потрібно.

Він дивився ніби заворожений на уламки, що завалили вхід до сусідньої печери. Там з-під купи каменю, вбираючись у землю, біг струмок крові. І все більше нічого не видно... Хтось програв поєдинок.

Голос з минулого, він нагадує про знайомі дотики, тепле дихання у твого вуха, про пристрасть, що вражає, як удар блискавки. Хто з нас встоїть, почувши цей голос о третій ранку? А може, згадаєш про цей заклик, коли прокинешся опівночі, розбуджений чиїмось плачем, і виявиться, що ти плачеш сам, сльози ллються по твоїх щоках, а ти навіть не помітив, що вночі тобі наснився поганий сон.

Чи бачили його в той момент? Хоч би оком моргнув. А ось я... я тільки мріяти можу про такий вираз обличчя, щоб повна байдужість і нуль емоцій.

Гірше ні, якщо людина застрягла у дитинстві.