Книга / твір

– Фаїно Георгіївно, все ж таки, чому ви не вийшли заміж? — Люба, так важко знайти чоловіка, який не заважав би жити!

Кожне наступне покоління знаходить свій спосіб зламати собі шию. Нова пригода. Не кажучи вже про старе, випробуване — війну.

Все ж щира байдужість краща за лицемірство.

Сидиш собі на дивані у своїй квартирі, хочеш – у трусах, хочеш – у костюмі клоуна, та хоч голий сидиш. Тикаєш у кнопочки на клавіатурі або на екрані і начебто спілкуєшся. Задаєш питання, відповідаєш на чужі, свою думку висловлюєш, жартуєш, смієшся… Тільки смієшся як? Дві кнопки натиснув: двокрапка та дужки – рахуй посміявся, а для особливо лінивих можна навіть одну натиснути – список твоїх емоцій на екрані. Смайли, посмішки, колобки з прапорцями. Тільки це не ти посміхаєшся – це ці колобки сміються. Їм весело, вони радіють, обіймаються, цілуються, катаються по підлозі від сміху. Це вони там, у своєму віртуальному світі. А двоє сидять біля моніторів і думають, що це їхні емоції.

Іноді робити те, що ти збираєшся зробити, може бути найгіршим виходом. Іноді, щоб досягти того, що тобі потрібно, ти маєш стриматися на самому початку.

Минуле минуло, майбутнє ще не настало — є тільки тут і зараз.

Якби я намагався зачарувати жінку своєї мрії, я не став би її знайомити з тими, хто може вивалити на її голову стільки компромату.

У будинку Сугіко вважалося само собою зрозумілим, що я поводитимуся як найнормальніший хлопчик. І я починав грати роль«нормального хлопчика», до якої моє серце зовсім не лежало. Приблизно тоді я зрозумів одну річ: коли я виявляю оточуючим свою справжню суть, вони вважають це лицедійством, коли ж я розігрую перед ними спектакль, люди вважають, що я поводжуся природно.

Все — таки звичка дивовижна річ. Варто позбутися крихітної деталі, як відразу починає здаватися, ніби весь світ кинув тебе напризволяще.

— Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішим! — А те, що вбиває, робить нас мертвими!