Книга / твір

Совість люблячого чоловіка - ангел-охоронець коханої ним жінки.

Дівчинка моя, кожна людина живе зі своєю трагедією. І кожен справляється з нею як може: хтось працює цілодобово до самозабуття; хтось намагається втекти від минулого, і міста миготять, як у калейдоскопі. А хтось варить джеми, живучи під гнітом неможливість зустрічі з тим, кому зробив боляче.

Здорової дитини не загробиш і поліклінікою.

Підозріла мама – це півбіди. Справжнє лихо - це мама, якій нудно.

Героїв своїх треба любити: якщо цього не буде, не раджу нікому братися за перо - ви отримаєте найбільші неприємності, так і знайте.

Коротше, люди продовжували перебувати по вуха у покорі та одержимості, жили рефлексією і продовжували мати об'єкт для рефлексії, який поважали, і перед яким відчували благоговіння і страх. Речі перетворили на уявлення про речі, на думки і поняття, і тим самим залежність від них стала ще глибшою і нерозривною. Так, наприклад, легко виходять з покори батькам або перестають слухати вмовляння дядька чи тітки, прохання брата чи сестри, але відкинута в принципі покорапродовжує опановувати совістю, і що менше піддаються настановам окремих людей, визнаючи їх нерозумними, тим міцніше тримаються за сам принцип обов'язку та поваги до рідних і тим важче прощають собі гріх проти свого уявлення про родинне кохання та повагу.

Вони не знають, що все їх життя схоже на величезний метеор, що палає крізь простір. Поки він летить, це красиво, але колись він неминуче має впасти.

Існує безліч причин, через які люди прагнуть створити сім'ю, забуваючи часом про найважливішу: цього щиро хочеться всією душею і саме з цією людиною.

Він більше не наважувався любити і втрачати. Втрата була надто велика, а біль надто гострий.

Але ми ж завжди по-людськи ми... Тут додамо, тут зменшимо, тут у нас дурдом проголосує, тут в'язниця підтримає одноголосно, тут морг, та й студенти багато що ще здатні! А пенсіонери... Ми по селах вихором промчимося з обозом, з гуманітарною допомогою, всі як один наші будуть, чи жарт — проднабір за галочку отримати! Вони душу б за таке віддали запросто, а тут її всю не просять — розбивай траншами і раз на чотири роки торгуй собі...