людина

— Перед моїми очима пролетіло все твоє життя. — Ну і як вона тобі? — Вона вартує того, щоб за неї померти.

Я вважаю, що занепад сучасного світу — від того, що світ перестав шокувати. Щоб не сталося, люди з цього цинічно зліплять продукт і впарять по максимуму.

— Ви гадки не маєте, що потрібно, щоб зберегти шлюб. Потрібно йти на компроміси. Це завжди приємно? Ні, але ти це робиш, так, тому що це вам не хіханьки—хаханьки, не потягування кави в центральній кав'ярні. Це реальне життя, лише для дорослих. — Думаю, він має рацію. Ви надто багато часу проводите у кафе.

Сеанс закінчено! Майстро! Уріжте марш!!

На мене наринула вбивча туга, яка охоплює чоловіків, побачивши швидкоплинну красу, яка ось—ось зникне. У таку мить хочеться крикнути: стривай, я люблю тебе. Але мова не повертається це вимовити. І літо йде в її образі, щоб ніколи більше не повернутись.

— Чому ти весь час озираєшся? — Мені час від часу потрібна протиотрута. — Від чого? — Від твоєї пики.

... всі бурі зрештою затихають і настає спокій — нагадування людям про ту тишу і безмовність, які приходять на зміну суворій бурі, що зветься життям.

Аль Капоне завжди казав:«Запитати ввічливо з пістолетом у руці краще, ніж просто ввічливо запитати».

Знати може будь—який дурень, а весь фокус у тому, щоб розуміти.

Іноді доводиться відмовитися від однієї речі, щоб урятувати іншу. Твоя мати цього не зробила. Це не доброта, а просто слабкість.