людина

— Знаєте, сер, доктор Тауншенд казав, що у вас є чудові старі історії про минуле клініки. Я б хотів почути одну якось. — Так, чому б не розповісти. Якось 1968 року... Я тебе ненавиджу. Кінець. - Він часто цю розповідає. - Я знаю.

Війна — найдурніша з людських вигадок.

Красу можна любити і просто так, як тільки красу.

– Знаєте, як у собачників? – заговорив Соломон. - "Що ви, мій песик зовсім не кусається", - вічно твердять вони. Доки раптом не доводиться визнати:«Сам не зрозумію, ніколи з ним раніше такого не було». Я просто хочу сказати, командире, що по-справжньому ніхто ні про кого нічого не знає. Ні про людину, ні про собаку. По-справжньому – ніхто.

Але він знав, що вона чекає на шосе, щоб побачити його вже здалеку. Вона чекала, як чекають жінки.

А як добре дихається свіжим ранковим повітрям! Бачите ось ту маленьку хмарку? Воно пливе, як рожеве перо гігантського фламінго. Червоний диск сонця ледве продирається вгору крізь лондонський туман. Воно світить багатьом добрим людям, які люблять вставати зранку, але навряд чи є серед них хоч один, хто поспішає по більш дивній справі, ніж ми з вами. Якою нікчемною здається людина з її жалюгідною амбіцією та мріями у присутності цих стихій!

Людина проживає три життя. Перша закінчується із втратою наївності. Друга — із втратою невинності. А третя — із втратою самого життя.

Чудового в цьому саду є лише те, що він дуже великий. Вишня народиться раз на два роки, та й ту дівати нема куди, ніхто не купує.

— Ти думаєш, я повія? - Всі ми повії, Грейс, ми просто продаємо різні частини себе.

Здається, в кожному раю відбувається те саме: хтось кусає яблуко і все летить до біса.