правда

Ось, думаєш, баба: ну навіщо вона, баба? Щоки, живіт, очима моргає, каже собі чогось. Головою крутить, губами човгає, а всередині в неї що? Темрява м'ясна, кістки скрипучі, кишки кільцем, а більше нічого. Сміється, лякається, брови хмурить, — а чи є в неї справді почуття які? Думки? А ну як вона прикидається бабою, а сама перевертень болотяний?

Чому нам стає не по собі від романтики? Ми соромимося своїх почуттів. Шаркаємось від високих слів, як від чуми. Не оспівувати ж власну нездатність любити.

За своє життя я промахнувся багато тисяч разів, я програв сотні ігор, близько 30 разів, коли команда довіряла мені останній кидок, який вирішував долю матчу, я промахувався... Я зазнаю поразки день за днем ​​— і саме тому я ЧЕМПІОН!

Якщо я й порозумнішаю, то полюблю тебе ще більше.

Все те ми робимо швидко, на ходу, метушучись і як би проковтуючи шматочки дорогоцінного життя, повторення якого, на жаль, не буде.

— Запитання... Ти помреш за мене? - Так. - Занадто просто. Чи будеш ти жити для мене? - Так. — Обережно, ніколи не вимовляй цієї клятви, не подумавши. Пристрасть призводить до поступок, а поступки до підпорядкування. Ти хочеш цього? - Хочу. - Скажи це. Скажи це. Скажи це. Проси, проси, проси... - Прошу. — О боже мій, як ти... яка ти гарна.

Так, я читала, що існує талант любити. Він нікуди не подіється: якщо покохала раз, значить, зможеш покохати і двічі.

Навіщо чекати до ранку? Почати нове життя можна і з вечора.

Я завжди знав, який шлях правильний. Я завжди це точно знав, але ніколи не йшов. Знаєте, чому? Тому що це було надто важко.

— Я тобі вдесяте повторюю! - Краще вперше подумай.