весна

Як вони, виходить, працюють... Дуже просто. Я всі їхні секрети знаю. Отак: сів, задумався... Відчинив! Розумієте? Найголовніше – замислитися!

Весняний вечір. Молоді тумани.

Неон проспектів. Туга ліхтарів.

— Я так тебе любила, мій коханий.

— Пробач мене — я так тебе любив.

І срібляться озерами долини,

шовковий шепт пригашених калюж,

мені ти все життя, немов дружина,

мені ти все життя, неначе муж.

— А пам’ятаєш? — Добре пам’ятаю.

— А не забув? Чи не забув? — О, ні.

— Здається, знову в молодість вертаю,

все наче увижається вві сні.

І першу зустріч? Першу і останню.

— А я лиш першу. Ніби й не було

минулих років нашому коханню,

не вір, що за водою все спливло.

— Не треба, люба. Знаю, що не треба.

Хай давні душі б’ються на ножах.

А єдиніться — предковічне небо

вам спільний шлях покаже по зірках.

Хто в рідному краї тепло здобуває

З пластів у підземнім бою,

Хто в полі ростить все нові урожаї,

Той любить Вітчизну свою.

Хто молодість нашу і світ ясновидий

Леліє у ріднім краю,

Хто ворога серцем усім ненавидить,

Той любить Вітчизну свою.

Тому вона рідна, тому вона мила

Й миліша за інші краї.

Як мати, вона нас для щастя зростила,

Тож будем любити її!

Квітучих садів нахиляються віти…

Вона ж як весна молода!

Для неї, для неї і жити й творити

Під прапором миру й труда!

1955

Білі акації будуть цвісти

в місячні ночі жагучі,

промінь морями заллє золотий

річку, і верби, і кручі…

Будем іти ми з тобою тоді

в ніжному вітрі до рання,

вип’ю я очі твої молоді,

повні туману кохання…

Солодко плачуть в садах солов’ї,

так, як і завжди, незмінно…

В тебе і губи, і брови твої,

як у моєї Вкраїни…

Ось вона йде у вінку, як весна…

Стиснулось серце до крику…

В ньому злилися і ти, і вона

в образ єдиний навіки.

1927

Іще не скресла крига на Дніпрі,

а вже весни дихання благовісне

в снігах я чую, наче угорі

прозорий крик, крик журавлиний висне.

Іще нема конвалій у гаю,

і гай мовчить у білому спокої,

та я весни п’янке дихання п’ю

з його гілля, що мріє наді мною.

Ось я іду, один між багатьма,

такий, як всі. Чого ж так серце сяє?

Іще весни немає, ще нема,

але весна в мені уже співає.

20/11/1963

Солов’їні далі, далі солов’їні…

Знов весна розквітла на моїй Вкраїні.

На гіллі рясному цвіт, немов сніжинки.

Знову серце б’ється молодо і дзвінко.

Я іду до гаю. Краю, ти мій краю,

кращого за тебе я в житті не знаю!

Кращого не знаю, далі мої сині,

як весну стрічати на моїй Вкраїні.

У росі фіалки, ріки у тумані…

В серці сяють очі, рідні і кохані…

В птичім щебетанні все кругом проснулось,

і до мене знову молодість вернулась.

Я іду до гаю, і в блакить безкраю

серце моє лине й птицею співає

про весну чудесну на моїй Вкраїні…

Солов’їні далі, далі солов’їні!

1961

Розвивайся, лозо, борзо*,

Зелена дiброво!

Оживає помертвiла

Природа наново.

Оживає, розриває

Пута зимовiї,

Обновляєсь в свiжi сили

Й свiжiї надiї.

Зеленiйся, рiдне поле

Українська ниво!

Пiдiймися, колосися,

Достигай щасливо!

I щоб всяке добре сiм’я

Ти повiк плекала,

I щоб свiту добра служба

З твого плоду стала!

_____________________

*Борзо — швидко.

* * *

Грiє сонечко!

Усмiхається небо яснеє,

Дзвонить пiсеньку жайвороночок,

Затонувши десь в безднi-глубiнi

Кришталевого океану…

Встань,

Встань, орачу! Вже прогули вiтри,

Проскрипiв мороз, вже пройшла зима!

Любо дихає воздух леготом;

Мов у дiвчини, що з сну будиться,

В грудi радiсно б’єсь здоровая

Молодая кров,

Так i грудь землi диха-двигаєсь

Силов дивною, оживущою.

Встань, орачу, встань!

Сiй в щасливий час золоте зерно!

З трепетом любвi мати щирая

Обiйме його,

Кров’ю теплою накормить його,

Обережливо виростить його.

Гей, брати! В кого серце чистеє,

Руки сильнiї, думка чесная,-

Прокидайтеся!

Встаньте, слухайте всемогущого

Поклику весни!

Сiйте в головах думи вольнiї,

В серцях жадобу братолюбiя,

В грудях смiливiсть до великого

Бою за добро, щастя й волю всiх!

Сiйте! На пухку, на живу рiллю

Впадуть сiмена думки вашої!

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,

Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

Заглядає в шибку казка сивими очима,

Материнська добра ласка в неї за плечима.

Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,

Не пущу тебе колиску синову гойдати.

Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,

Опустіться, тихі зорі, синові під вії.

Темряву тривожили криками півні,

Танцювали лебеді в хаті на стіні,

Лопотіли крилати і рожевим пір’ям,

Лоскотали марево золотим сузір’ям.

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

Виростуть з тобою приспані тривоги.

У хмельні смеркання мавки чорноброві

Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

Будуть тебе кликать у сади зелені

Хлопців чорночубих диво-наречені.

Можеш вибирати друзів і дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

За тобою завше будуть мандрувати

Очі материнські і білява хата.

І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі.

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Весна 1962

Має крилами Весна

Запашна,

Лине вся в прозорих шатах,

У серпанках і блаватах…

Сяє усміхом примар

З-поза хмар,

Попелястих, пелехатих.

Ось вона вже крізь блакить

Майорить,

Довгождана, нездоланна…

Ось вона – Блакитна Панна!..

Гори, гай, луги, поля –

Вся земля

Їй виспівує: “Осанна!”

А вона, як мрія сну

Чарівна,

Сяє вродою святою,

Неземною чистотою,

Сміючись на пелюстках,

На квітках

Променистою росою.

І уже в душі моїй

В сяйві мрій

В’ються хмелем арабески,

Миготять камеї, фрески,

Гомонять-бринять пісні

Голосні

І сплітаються в гротески.

1912

Арфами, арфами –

золотими, голосними обізвалися гаї,

самодзвонними:

йде весна

запашна,

квітами-перлами

закосичена.

Думами, думами –

наче море кораблями, переповнилась блакить

ніжнотонними:

буде бій

вогневий!

Сміх буде, плач буде

перламутровий…

Стану я, гляну я –

скрізь поточки, як дзвіночки, жайворон як золотий

з переливами:

йде весна

запашна,

квітами-перлами

закосичена.

Любая, милая, –

чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай.

Там за нивами:

ой одкрий

колос вій!

Сміх буде, плач буде

перламутровий…

1914

Аналіз вірша Павла Тичини “Арфами, арфами… ”