життя

Я хотів було в якісь повіки вчинити чесно: негативно помотати головою, завищати і вискочити на вулицю, пробивши головою шибку. Але натомість мовчки кивнув. Все як завжди.

- Я думав, ти... - Мертва? Так, але мені стало краще.

Немає людини настільки дотепної, щоб ніколи не бути нудною.

Це все від здібностей залежить. Ось у мене один знайомий, теж вчений — має три класи освіти, а він десятку за півгодини так намалює – не відрізниш від справжньої.

Хоч би що я обрала – мені з цим жити далі. Тому треба зробити такий вибір, щоб потім не шкодувати. Щоб йти вперед і ніколи більше не озиратися.

Ви поводитеся з любов'ю, як із бенгальським вогнем... а вона — динаміт.

Усьому виною ця дурна посмішка.

— Твої діти вночі літали твоєю машиною в Саррі, туди й назад! - Правда? І як вона? Хм, тобто, це був дуже неправильний вчинок, просто дурний!

Нічого суттєвого вмираючий не сказав — лише попросив про похорон дівчини. Останні слова його були вимогою, щоб її поховали на цвинтарі, а не кремували. Армітейдж почув ці слова цілком виразно. Вмираючий сказав:«Поховайте її. Поховайте її».

- Подумаєш, ти пукнула. Ти жива людина! — Я не хотіла, щоби він це знав.