Франсуаза Саган

Огидні ці недільні дні самотніх жінок: книга, яку читаєш у ліжку, всіляко намагаючись затягнути читання, переповнені кінотеатри, можливо, коктейль чи обід у чиїйсь компанії; а вдома після повернення — неприбрана постіль і таке відчуття, ніби зранку не було прожито ще жодної хвилини.

Серпень пролетів, як сон. Напередодні першого вересня вони лягли спати опівночі. Будильник Антуана, який ледарів цілий місяць, був заведений на вісім годин. Антуан нерухомо лежав на спині, рука із запаленою сигаретою звисала з ліжка. Почався дощ. Тяжкі краплі ліниво спускалися з небес і падали на асфальт. Антуану чомусь здавалося, що дощ теплий, а може, й солоний, як сльози Люсіль, що тихо скочувалися з її очей йому на щоку. Було безглуздо питати про причини цих сліз — що хмари, що Люсіль. Скінчилося літо. Він знав, пройшло найпрекрасніше літо в їхньому житті.

Ця музика пестила і мукала. Вона нагадувала кожному про тендітність його існування, про його потребу в ніжності, забарвлену гіркотою — результатом помилок і незадоволеності, що становлять життя людини.

Невже це властивість закоханості, питав він себе. Це прагнення розповісти іншому про все, що сталося з тобою; ця впевненість, що все, що сталося з тобою, для іншого цікаво та захоплююче?

Якщо ти п'яний, можеш говорити правду - ніхто не повірить.

Вона дуже заплуталася. Вічно доводиться бути напоготові, ніколи не можна говорити лише одному й тому ж людині.

Вони всі задають собі одне питання, що ви робите насправді, але жоден з них не ставить собі питання протилежного характеру: хто ви є насправді?

Час грає в дивні ігри, розважаючись несподіваними поворотами, які завжди спантеличують учасників; і одного прекрасного вечора ти будеш смертельно бажати того чи того, кого відправив до диявола десять років тому.

Насправді всім ніколи толком розібратися в собі, людей в основному цікавлять в інших тільки очі, та й те, щоб бачити в них власне відображення.

До чужих вад легко звикаєш, якщо не вважаєш своїм обов'язком їх виправляти.