Рей Бредбері

— Ти не помітив, тут щось дивне? — Щойно тут пройшла римська фаланга із сорока людей. Десятим павільйоном бігала горила, тягнучи власну голову. З чоловічої вбиральні викинули одного художника—постановника, він блакитний. Юда влаштував у Галілеї страйк, що вимагає, щоб платили більше срібняків. Ні ні. Нічого дивного, інакше б я помітив.

Сонце горить щодня. Воно спалює Час. Всесвіт мчить по колу і крутиться навколо своєї осі. Час спалює роки та людей...

Його усмішкою можна було розкрити вени на зап'ястях.

Є злочини гірші, ніж спалювати книги. Наприклад – не читати їх.

Запитайте людину, чи щаслива вона. А він негайно подумає, що його запитують: чи він задоволений. Повне задоволення — ось картинка раю у свідомості більшості людей.

Я зірвався з місця. Під ногами крутився пісок, вітер підхоплював мене й ніс. Ну, ви знаєте, як це буває: розставиш руки і відчуваєш, як за пальцями тягнеться вуаль вітру. На зразок крил.

... Тут же гронами кажанів повисли... проблеми, що льодять душу. І вони ж не просто повисли, а загрозливо ляскали крилами і щерили гострі, як голки, зуби.

— Ну ось, — сказала вона, — мені сімнадцять років, і я схиблена. Мій дядько стверджує, що одне неминуче супроводжує іншого. Він каже: якщо спитають, скільки тобі років, відповідай, що тобі сімнадцять і що ти божевільна.

Щасливий нещасний випадок!

— Деякі люди зарано починають засмучуватися, — сказав він. — Здається, й причини ніякої немає, та вони, мабуть, зроду такі. Дуже вже всі до серця приймають, і втомлюються швидко, і сльози в них близько, і всяку біду пам'ятають довго, от і починають засмучуватися змалку. Я знаю, я і сам такий.