Посміхайся завжди, кохання моє

Після нашої першої ночі я їхала додому з обличчям, за яке в метро можуть побити. Вісім ранку, натовп, розлючений самим фактом свого існування, а в мене розбещене блаженство на фізіономії і щасливо розслаблене тіло, яким зрідка пробігає хтива судома.

З кожною наступною втратою вмирати від горя стає все безглуздіше: якщо і того пережила, і цього, до чого здаватися третьому? четвертому? восьмому? І коли вже було тринадцять, то чому б і не бути чотирнадцятому? Хто сказав, що це останній? Тому, коли хтось на твоїх очах іде у тривалий відчай, починаєш підозрювати, що це нерви, просто нерви, небажання тримати себе в руках. Але є ще третій варіант, який зазвичай не враховуєш, —«просто таке сильне кохання».

Хто ще має такого чоловіка, якому вистачило б духу своєю чесністю знищити щастя — одразу, без сорому, без брехні, без болю? Я пишаюсь ним.

У тебе немає терпіння чекати, коли я виросту. Як ні терпіння в мене — чекати, поки ти виростеш.

Він хоче мою голову. Серце він уже потримав у руках, воно його не задовольнило, тіло … ну що є тіло? Це взагалі не мета для справжнього чоловіка. Але голова, думки мої, можливість впливати, викликати емоції, харчуватися ними, використовувати для роботи — це так.