ніч

Я пристрасно люблю ніч. Я люблю її, як люблять батьківщину чи коханку, – інстинктивним, глибоким, непереможним коханням. Я люблю її всіма своїми почуттями – очима, що бачить її, нюхом, вдихає її, вухами, що слухають її тишу, всім моїм тілом, охопленим лагідністю мороку.

Ніч минула. У небі сяяла ранкова зірка. І я також став зовсім іншим. Колишній я — хлопчик, який вивчав Талмуд, — зник у язиках полум'я. Залишилася лише схожа на мене оболонка. Чорне полум'я проникло в мою душу і спопелило її.

У порожній кімнаті

біла, немов стіна,

притомившись чекати,

спить самотня жона.

Геть зробилась недужа —

котру ніч, котрий день

ані чутки про мужа,

ані-анітелень.

Лячні довжаться тіні,

дзвонять німби ікон,

і росте голосіння

з-за соснових ослон:

мій соколе обтятий,

в ту гостину, де ти,

ні пройти, ні спитати,

ні дороги знайти.

За тобою, коханий,

очі видивила.

Ніби кінь на аркані,

світ стає дубала.

Народе мій, коли тобі проститься

крик передсмертний і тяжка сльоза

розстріляних, замучених, забитих

по соловках, сибірах, магаданах?

Державо напівсонця, напівтьми,

ти крутишся у гадину, відколи

тобою неспокутний трусить гріх

і докори сумління дух потворять.

Казися над проваллям, балансуй,

усі стежки до себе захаращуй,

а добре знаєш — грішник усесвітній

світ за очі од себе не втече.

Це божевілля пориву, ця рвань

всеперелетів — з пекла і до раю,

це нависання в смерть, оця жага

розтлінного

весь білий світ розтлити

і все товкти, товкти зболілу жертву,

щоб вирвати прощення за свої

жахливі окрутенства — то занадто

позначено по душах і хребтах.

Тота сльоза тебе іспопелить,

і лютий зойк завруниться стожало

ланами й луками. І ти збагнеш

обнавіснілу всенищівність роду,

Володарю своєї смерті, доля —

всепам’ятка, всечула, всевидюща —

нічого не забуде, не простить.

II

Виснажуються надра: по світах,

по диких нетрях, криївках і кублах

розсовано твій рідний суходіл.

Німі, нерозпізнанні вже уста,

серця студені, тьмою взяті очі

і шкарубкі долоні, де вже доль

не розпізнаєш лінії. То рештки

душі твоєї, що напівжива.

О болю, болю, болю, болю мій!

Куди мені податися, щоб тільки

не трудити роз’ятреної рани,

не дерти горла криком навісним?

Стою, мов щовб, на вічній мерзлоті,

де в сотню мишачих слідів угнались

розпадки тьмаві — і скупу сльозу,

що на морозі мерзне, ледь тамую:

це ж ти, мій краю, в цятках крові — ти!

Займанщино пекельна! Де не скинь

страпатим оком — то охлялі надра,

то рідний край пантрує звідусюди.

“Це ж я (на голос Йорика) — це ж я”.

III

Чотири вітри полощуть душу,

у синій вазі стеблина яра,

у вирві шалу, в світ-завірюсі

чорніє безум хитай-води.

Біля колчану хвостаті мітли,

під борлаками, як запах бозу,

убрався обрій вороноконій

у смерк, у репет, у крик, у кров.

Новгородці, новогородці!

Загородила пуга дорогу.

У синій вазі стеблина яра.

Як білий бісер — холодний піт.

О білий світе сторчоголовий —

опріч опричнин — куди подітись?

Кошлатий обрій вороноконій

йде берегами ридай-ріки.

IV

Боже, не літості — лютості,

Боже, не ласки, а мсти,

дай розірвати нам пута ці,

ретязі ці рознести.

Дай нам серця неприкаяні,

дай стрепіхатий стогнів,

дум смолоскипи розмаяні

між чужинецьких вогнів.

Пориве, пориве, пориве,

ревом порвемося в лет.

Бач — розсвітається зариво,

хай і на смерть, а вперед.

Благословенна хай буде та

куля туга, що разить

плоть, щоб її не марудити

в перечеканні століть.

Боже, розплати шаленої,

Боже, шаленої мсти,

лютості всенаученної

нам на всечас відпусти.

Зрадлива, зраджена Вітчизна в серці дзвонить

і там росте, наш пригнітивши дух.

Ви, нею марячи, зазнайте скрух і скрух —

і най вас Бог, і най вас Бог боронить.

Розкошлані на всіх вітрах вагань,

як смолоскипи молодого болю,

в неволі здобули для себе волю,

ногою заступивши смертну грань.

Щедрує вам безсмертя щедрий вечір

в новій Вітчизні — по громадді спроб.

Отож не ремствуйте, що вам на лоб

поклав Господь свій світлий перст нищівний.

Прозаїки, поети, патріоти!

Давно опазурились солов’ї,

одзьобились на нашій Україні.

А як не чути їх? Немає сил.

Столичний гамір заважкий мені.

І хочу вже на затишок, і, може,

на спокій хочеться на придеснянський,

і хочеться на мій селянський край.

Пустіть мене до себе. Поможіть

мені востаннє розтроюдить рану,

побачити Дніпро, води востаннє

у пригірш, із криниці зачерпнуть.

Нехай грызуть днiпровi гострi кручi

моє зболіле серце. Хай гудуть

чернігівські просмолені ліси.

Пустіть мене в просмолене дитинство.

Бо кожну ніч порипують бори,

і ладаном мені живиця пахне,

і дерева, як тіні предковічні,

мене до себе кличуть і зовуть.

Пустіть мене у молодість мою.

Пустіть поглянути. Пустіть хоч краєм,

хоч крихіткою ока ухопить

прогірклу землю. Звіхолили сни

мій день, і ніч мою, й життя прожите.

Пустіть мене до мене. Поможіть

ввібрать в голодні очі край полинний

і заховать на смерть. Пустіть мене —

прозаїки, поети, патріоти.

VI. 1964

Не можу я без посмішки Івана

оцю сльотаву зиму пережить.

В проваллях ночі, коли Київ спить,

а друга десь оббріхують старанно,

склепить очей не можу ні на мить,

він як зоря проміниться з туману,

але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.

Ні словом не озветься. Ані пари

із уст. Вусате сонечко моє!

Несуть тобі три царіє со дари

скапарене озлоблення своє.

Іваночку! Ти чуєш, доброокий?

їй-бо, не знаю, що я зле зробив.

Чого ж бо й досі твій поріг високий

ані відчув, ані переступив.

Прости мені недільний мій Хрещатик,

що, сівши сидьма, ці котли топлю

в оглухлій кочегарці. Що терплю,

коли вже ні терпіти, ні мовчати

не можу, що, читаючи, люблю

твоїх Орхана, Незвала і Данте,

в дев’яте коло прагнучи стремлю.

Моє ж досьє, велике, як майбутнє,

напевне, пропустив котрийсь із трутнів.

Із тих, що білий світ мені окрали,

окравши край, окрали спокій мій,

лишивши гнів ропавий і кривавий

і право — надриватися в ярмі.

Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,

всі правдолюби, чорт би вас побрав!

Чи людська добрість — тільки доти добрість,

поки без сил, без мужності, без прав

запомогти, зарадити, вступитись,

стражденного в нещасті прихистить

і зважитись боротися, щоб жити,

і зважитись померти, аби жить?..

5-6.12.1965

Наснилося, з розлуки наверзлося,

з морозу склякло, з туги — аж лящить.

Над Прип’яттю світання зайнялося —

і син біжить, як горлом кров біжить.

Мов равлики, спинаються намети,

а мушля в безсоромності цноти

ніяк не знайде барви для прикмети

твоїх надсад, твоєї німоти.

І шклиться неба висліпла полуда —

Тверда труна живих, як живчик, барв.

Бреде зоря — сновида і приблуда —

Одержаний задурно щедрий дар.

А човен побивається об здвиги

Повсталих хвиль, твердих, немов стовпці.

…Підтале чорноводдя зелен-криги

займається світанком на щоці.

Верни до мене, пам’яте моя,

нехай на серце ляже ваготою

моя земля з рахманною журбою.

Хай сходить співом горло солов’я

в гаю нічному. Пам’яте, верни

із чебреця, із липня жаротою.

Хай яблука останнього достою

в мої, червонобокі, виснуть сни.

Нехай Дніпра уроча течія

бодай у сні у маячні струмує,

і я гукну. І край мене почує.

Верни до мене, пам’яте моя.

I

Лисиче над Дінцем… де висне дим заводу,

музика у садку та потяг в сім годин…

Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту…

Про вас мої пісні під сивий біг хвилин…

На щебінь часто ми до Сущенка ходили,

за це платили нам щоденно четвертак.

Та по ночах дівчат в половниках любили…

О свіжий дух степів, о поцілунків смак!..

Де шахти на горі щодня малюють зорі,

під зойки димарів так просто ми жили,

училися писать, звичайно, на заборі…

та били лисичан, щоб до дівчат не йшли.

Ну як мені забуть далеку Білу Гору

і теплий блиск очей (там трави в тумані…),

що зрадили мене… де в ніч ясну, прозору

носився з вітром я скажено на коні?..

І все мені дзюрчать швидкі холодні хвилі,

і все мені завод невпинно цокотить,

і вороток скрипить про дні минулі милі,

коли повстали ми і йшли Петлюру бить…

Лисиче над Дінцем… де висне дим заводу,

музика у садку та потяг в сім годин…

Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту…

Про вас мої пісні під сивий біг хвилин.

II

Зима. На фронт, на фронт!.. А на пероні люди…

Біля вагонів ми співаєм “Чумака”…

І радість лоскотно бентежить наші груди-

Шикують злидні нас, юнак до юнака.

Багнетів гострий блиск… шапки кругом лахматі…

коло дзвінка сестра сумуючи стоїть…

А мати не прийшла на бій випроводжати, —

і серце іноді невільно защемить-

Стою, неначе в сні. Чекають нас вагони…

І ворог шле з гармат нам з-за Дінця привіт —

Але не боїмось ми банд злотопогонних, —

уже не мало їх пустили ми під лід —

Зима. На фронт, на фронт!.. А на пероні люди…

Біля вагонів ми співаєм “Чумака”…

І радість лоскотно бентежить наші груди —

Шикують злидні нас, юнак до юнака.

III

Колеса тупо б’ють… по рейках перебої —

Вже міст через Донець давно прогуркотів…

Стою біля дверей — і дихає сосною

квиління вітрове про весни юних днів…

Рубіжне… знову путь… Володине… Кабаннє —

нарешті Сватове, і крикнув потяг: “Стій!”

Сходили на базар, помилися у бані, —

я вірші став писать під вечір золотий —

Писав чомусь про смерть, неначе знав, що ніччю

раптовий стрілів блиск вогку прониже тьму…

Й ми знов підем на бій за владу робітничу…

О, не забуть мені Червону ту зиму!

IV

Вкраїну з краю в край проходили з боями…

Червоне танув сніг в пожежах барикад —

І громом молодим котилося над нами,

лунало на ланах: “Вперед за владу Рад!”

І де ми не пройшли, нас радо зустрічали,

і навіть вітер нам доріг не замітав.

Дівчата нам стрічки червоні пришивали,

і хлопці радо йшли озброєні до лав.

V

І знов Донеччина… і вітер верби хилить…

Й не віриться, що знов побачу я село,

давно покинуте, таке до болю миле…

Але багато з нас додому не прийшло…

І м’яко сніг рипить… іду тривожним кроком…

Така знайома путь з дитинства ще мені…

Тут рвали восени ми глід червоноокий,

тут рвав я квіти чар кохання восени…

Вясе станція… завод… і рейки заблищали

під безліччю огнів… Ось робітничий клуб…

І в небо простяглись і небо запутляли

незчислені ряди високодимних труб —

Скінчилась вистава… з воріт виходять люди…

О, скільки, скільки тут знайомих милих лиць!

Чого ж тепер мені так тоскно й давить груди,

чого ж холодний сум ці хвилі принесли?..

VI

О, де ти, брате мій?.. Прийди хоч на хвилину…

Ти ж так мене чекав, а я й не знав, що ти

мене давно зміняв на темну домовину,

зміняв мене давно на схилені хрести…

Ти ж так мене чекав… казав, що “з фронту скоро

Володька галіфе для мене привезе…”.

Тепер не підем ми з тобою в Білу Гору,

тепер уже тобі не треба галіфе…

VII

Колеса тупо б’ють… по рейках перебої…

Вже міст через Донець давно прогуркотів-

Стою біля дверей… і дихає сосною

квиління вітрове про весни юних днів.

VIII

Широко розляглось з важким гарчанням місто…

і вітер з моря шле солоний теплий дух…

і виснуть ліхтарі, як золоте намисто,

що заквітчали ніч безсоромну й руду…

Каштани по боках… каміння душу давить…

на вулицях вузьких прискорено йдемо.

Недавно тут були і греки, і зуави,-

справляв тут капітал свій золотий содом…

І чітко мірний крок ряди сотень хитає…

І сам собі здаюсь таким міцним, міцним…

Здається, я і є, і мов мене немає,

то “я” моє злилось з народу “ми” святим.

Прискорено йдемо за днем золотокрилим,

туди, де криці дзвін напружено гуде…

І маком прапори колони рясно вкрили —

і квітне маком бій, гарячий бій сердець…

IX

Все вище шлях важкий… внизу гудуть бетони…

золотобарвним сном душа палахкотить…

Під срібний дзвін криниць, холодних і бездонних,

кидає ранок зір на небосхил гнідий.

Згорнула вже давно холодні сиві рядна

тільки для нас зима… навколо все в цвіту…

Із зір сяйливий міст в Майбутність неоглядну

години перемог тільки для нас прядуть.

1921

Білі акації будуть цвісти

в місячні ночі жагучі,

промінь морями заллє золотий

річку, і верби, і кручі…

Будем іти ми з тобою тоді

в ніжному вітрі до рання,

вип’ю я очі твої молоді,

повні туману кохання…

Солодко плачуть в садах солов’ї,

так, як і завжди, незмінно…

В тебе і губи, і брови твої,

як у моєї Вкраїни…

Ось вона йде у вінку, як весна…

Стиснулось серце до крику…

В ньому злилися і ти, і вона

в образ єдиний навіки.

1927