правда

Я чую промову не хлопчика, а чоловіка.

На плитах є несамовиті написи, повз одну я не можу пройти без сліз. Щоправда, ніхто не може розібрати, що там написано.

Ніхто не стане просто так жертвувати своїм життям, навіть щоб вразити богів.

Я не знаю, як це мати синів, але впевнений — від дочок позитивних емоцій більше (не кажучи вже про те, що ними можна просто милуватися).

Іноді людині здається, що вона бачить у купі гною втрачений діамант.

— Я приїхав, щоб сказати тобі, у чому завжди боявся зізнатися собі. - Що саме? - Я люблю тебе. Я ніколи не казав тобі цього раніше, Белла, бо дуже боявся, що ти мене не приймеш. Але тепер зрозуміло — я не маю іншого виходу. Я так сильно тебе люблю... Ти така потрібна мені... Звичайно, я — джерело твоїх неприємностей, але... — Ти ідіот! - Я знаю. — Але я не менша ідіотка.

Зі зменшенням числа очевидців стає дедалі менше доказів твого життя, а тому й менше впевненості в тому, хто ти є і ким був.

— Ти божевільний!
— Щойно здогадався?

Ви помічали, що біди та неприємності, як правило, складаються з речей звичайнісіньких.

Поцілуй мене чи... убий, хоча ми обидва знаємо, що ти здатний лише на перше...