страх

— У цьому тілі немає життя. — Але ж ти живий. Ти живий? Хто ти? Я мушу знати, скажи мені. — Я ніщо, безживний, бездушний, гнаний і вселяючий страх. Я мертвий для всього світу. Я монстр, якому нема місця на цій землі. Я Дракула.

Ніхто не знає, що є люди, які прикладають колосальні зусилля, щоб бути нормальними. (Ніхто не розуміє, що деякі люди витрачають величезну енергію лише в межах норми.)

Вираз, процитований Грін у його«Щоденнику»:«Не треба боятися смерті — надто багато честі для неї».

Не створи собі кумира з болю, страху та провини, географ внутрішнього світу, історик внутрішньої війни. Плетуть диявольські сітки з передчасних сивини. Можливо, ти один у світі. Але у темряві ти не один.

Страх взагалі дивне почуття. Він є тільки там, де є надія, що все розрулиться само собою.

Навіяти страх дуже вигідно. Варвар майже завжди досягає свого.

Проявом найбільшого милосердя в нашому світі є, на мій погляд, нездатність людського розуму пов'язати воєдино все, що цей світ включає. Ми живемо на тихому острівці невігластва серед темного моря нескінченності, і нам не слід плавати на далекі відстані. Науки, кожна з яких тягне у своєму напрямку, досі завдавали нам мало шкоди; однак настане день і об'єднання розрізнених досі уривків знання відкриє перед нами такі жахливі види реальної дійсності, що ми або втратимо розум від побаченого, або постараємося втекти від цього згубного просвітління у спокої та безпеки нового середньовіччя.

Це приголомшлива комбінація: великий страх самотності та відчайдушна потреба у самоті. Саме таке перетягування каната мучило мене все життя.

Перший розстріл. У той час завдяки агітації, з одного боку, і раптовому страху наближення більшовиків — з іншого, піднялися козаки найближчих до Ростова станиць. Піднялися головним чином люди похилого віку. Хто в чому, бородатий, на різномастих конях, з різноманітною зброєю, козаки нагадували війська Єрмака, Разіна, Булавіна. Якось на станцію повертається роз'їзд таких козаків. Вони їдуть, галдять… Коли я вийшов, натовп розходився, а на місці залишилося щось біло-червоне. Від натовпу відокремився, підійшов до мене молоденький прапорщик. - Розстріляли. Ох, неприємний жарт... Все твердить:«За що ж, братики, за що ж?» — а йому: ну, ну, роздягайся, знімай чоботи... Сів він чоботи знімати. Зняв один чобіт: "Братці, - каже, - у мене мати-стара, пошкодуйте!" А той кирпатий солдат наш:«Ех, та в нього й чоботи діряві...» — і раз його, прямо в шию, кров так і бризнула. Пішов сніг. Став засипати колії, вагони та розстріляне тіло… Ми сиділи у вагоні. Пили чай.

Після півтори сотні років спільного життя минає все, крім ненависті. Знаєш не лише те, що вони скажуть, а й те, як вони це скажуть. Дізнаєшся їх настільки добре, що життя перетворюється на ланцюг нескінченних та стомлюючих повторень. Довге життя раптом жахливим чином перетворилося на пастку.