життя

Людина звикає до того, що вона самотня, але поруште цю самотність хоча б на день, і вам доведеться звикати до неї знову.

Тобі це, напевно, знайоме: зустрінеш якусь людину і з першої ж хвилини відчуваєш до неї антипатію. Можеш скільки завгодно намагатися дивитися на нього неупереджено, толку не буде. У тебе на нього алергія, як у інших на котячу шерсть.

Ніщо не вічне під місяцем.

Взагалі неприємно жити в кінці століття... Коли їдеш на дачу до друзів у приміському поїзді і хлопчаки, що сидять поруч, розмовляють про своє, перебиваючи один одного, цитуючи статті з журналу« Техніка молоді» або« Наука і життя» або ще щось, я не тільки не можу зрозуміти, схопити думку, я деякі слова навіть вимовити не зможу. Тоді мені хочеться закричати:«Почекайте! Візьміть мене з собою! — і схопитись хоч на підніжку останнього вагона поїзда, що йде з ними в ХХІ століття.

Не смійте недооцінювати можливості тупих людей, які зібралися у великі групи.

Це був небалакучий чоловік, наляканий своїм минулим.

Покинутих сіл у Росії чимало, є у світі цілі міста, покинуті людьми, але ніде й ніколи масштаби результату не торкалися таких величезних територій у такі стислі терміни.

Послухай людину, більша частина життя якої позаду. Не витрачай даремно жодної хвилини.

Я знову покохаю тебе.

І що ж мені робити з життям, що залишилося? Жити на шиї у батьків, писати щоденники, ходити на танці, ловити кайф, лягати під будь—кого? Звучить непогано. А що, як мені залишилося, скажімо, п'ять років?