правда

Гроза пройшла, і гілка білих троянд У вікно мені дихає ароматом... Ще трава сповнена прозорих сліз, І грім вдалині гримить гуркотом.

Нас завжди тягне за собою те, чого бракує нам самим. Ніхто не любить денне світло більше сліпого.

Обидва розуміли це і сьогодні просто вирішили прибрати фасад, за яким була порожнеча.

Я зараз занадто зайнятий, мені потрібно випити чаю.

Незабаром мати принесла маленький пакунок, у якому була сестра. Дядько Вася кликав її завжди:«Доходяга». Мовляв, все одно здохне – шкіра та кістки. Доходяга поклали на підлогу, і Настя міцно притискала її до себе, щоб зігріти. Вона годувала сестру розмоченим хлібом, який вигадала красти у голубів.

З нею неможливо було грати, як то кажуть,«вполтона». Вона посилала партнеру такий емоційний заряд, який вимагав відповіді не меншої сили. А якщо цього не відбувалося, то починало здаватися, що Раневська підпорядковує собі сцену. І це було не провиною її, а бідою, бо за силою свого дарування вона й витрачалася більше за інших.

- Як ти можеш бути з ними заразом? - Я ні з ким не заодно, ти просто мене дратуєш і я хочу, щоб ти здох.

Злослів і наклеп не мали б такої сили, якби дурість не прокладала їм шляху.

Кістки були покладені дуже акуратно — як дрова в ліс, а поверх них такими ж рівними рядами лежали черепи.

- Ти єдина! — Нема єдиних... Треба любити того, хто поруч.