час

— Вгадайте, що сталося? — Ти йшов коридором, натрапив на міжпросторовий портал, який перекинув тебе на п'ять тисяч років у майбутнє, в якому, користуюся перевагою та технологією, ти побудував машину часу, а зараз повернувся, щоб взяти нас із собою у сім тисяч десятий рік, де на роботу в мислинарій нас возитимуть телепатично керовані дельфіни, що літають? — Ні! — Оу.. — Пенні мене поцілувала! — І кому б таке спало на думку...

— Доброго дня, леді, ви подруги? — Наші діти в одному класі. — У мене до вас запитання: усі ці люди що, дурні? — Що? (Вибачте?) — Всі ці люди, перед якими ви влізли, — дурні? — Ні. — Виходить, хамка тут ви. — У мене діти в машині. – А в мене пиріг у духовці, у нього закінчується парковка, у неї ділова зустріч … У нас у всіх мало часу. —... — Ідіть у кінець черги. І не смійте спекулювати на дітях соромно.

Не скаржуся на самотність. Навіщо, якщо його в мені з надлишком? Ми ніколи не думаємо про те, чого багато в сьогоденні. Нас завжди тягне в протилежні сторони: іноді вперед, частіше — назад.

Не можна виявити слабкість. Інакше допомоги не чекай. Жалюгідним виглядом нікого не здивуєш. А ось стійкість часто викликає захоплення.

І ти розумієш: якщо вона тебе відкине, то всі інші дівчата здаватимуться компромісом. Тобі жити з думкою, що ти не вартий ідеалу. Тому я й не розмовляю із красунями її рівня. Боюся переконатися, що я такий поганий, що мені навіки не вдягнути перстень переможця на свій двадцять перший палець.

«Я відчуваю, що дружина любить мене, коли ми разом займаємося чимось, що обоє любимо. Тоді ми розмовляємо один з одним. Наче у нас знову побачення». Для людей, рідна мова яких – час, це – звичайна відповідь. Головне для них бути разом, чимось займатися разом, приділяти один одному увагу.

Сон – це як вибірка найголовнішого під час огляду останніх книжкових новинок у«Рідерз дайджест».

Зауважте собі, милий князю, що немає нічого образливішого людині нашого часу і племені, як сказати йому, що вона не оригінальна, слабка характером, без особливих талантів і людина звичайна.

Однак така особливість зоряного неба: у кожного, хто дивиться на нього, солодко щемить серце. Можливо, ми й справді родом звідкись звідти?

Коли несподівано вмирає кохана людина, ти втрачаєш її не одразу. Це відбувається поступово, крок за кроком, протягом тривалого часу, — так перестають приходити листи, — ось випарувався знайомий запах із подушок, а потім із шафи та ящиків. Поступово ти накопичуєш у свідомості якісь зникаючі частинки цієї людини ; а потім настає день, коли помічаєш: зникло щось особливе, і охоплює щемливе почуття, що цієї людини більше немає і ніколи не буде; а потім приходить ще день, і виявляється, що ще щось зникло...