людина

Тсс... Твої очі краще вибачаються.

- Ви мене не любите. — Як це – не люблю? Я вам не бажаю жодного зла. Навіть навпаки. Хочете? Цей палац буде вашим. Напишіть вашому батькові, покличте його в гості, якщо це принесе вам задоволення. А мені все одно. Ви вже не покараєте, якщо я вас чимось образив. Я ж дроворуб. Дроворубом народився, дроворубом і помру! Та ви не плачте! Чого ж тут плакати?

Але часто не можеш утриматися від висловлювання своїх думок і вибачаєш себе тим, що не видаєш їх за щось більше, ніж вони стоять.

... Париж. Тут навіть думки народжуються не звично лаконічні, а приправлені легким флером поезії.

Знав я одного іспанця, звали його... якось іспанською.

- Батьки ніколи не бачили мене п'яною! Тобто вони так гадають.

Якщо ти знайдеш когось, з ким будеш щасливий, просто тримаючись за руки, все інше буде вже не важливо.

Чи не для нас палаців поверхи.

Виходу немає тільки з труни, так що не ногою.

Вона була та дівчина, що, здавалося, завжди проходила по старому місту в зеленій тіні, під склепіннями дубів і в'язів, йшла, а по обличчю її ковзали райдужні тіні, і незабаром вона вже притягувала до себе всі погляди. Вона була ніби втілення літа — дивовижні персики — серед снігової зими, ніби прохолодне молоко до кукурудзяних пластівців ранньою ранню в червневу спеку.