гумор

Жінки! жінки! хто їх зрозуміє? Їхні посмішки суперечать їхнім поглядам, їхні слова обіцяють і манять, а звук їхнього голосу відштовхує… То вони в хвилину осягають і вгадують найпотаємнішу нашу думку, то не розуміють найясніших натяків…

Рани гояться тихо, Рани гояться солодко. Залишається біль на серці І напівусмішкою складки.

Кожен високий гумор починається з того, що перестаєш сприймати всерйоз власну персону.

Це було б смішно, якби не було так серйозно.

Ти прекрасна. Бракує лише посмішки.

- Максі Грант, чим я можу вам допомогти? - Лейтенант Даллас, Департамент поліції Нью-Йорка. - Нью-Йорк? Ви засиділись на роботі, лейтенанте. — А ви завжди відповідаєте на дзвінки, міс Грант? - Буває, і до того ж частенько. Чим я можу допомогти Нью-Йорку? - Праці Ломбард. Посмішку, що скривила губи Максі, ніяк не можна було назвати дружньою. - Зробіть мені подарунок до Різдва. Скажіть, що ви з відділу вбивств, і що сука лежить на плиті в морзі. – Саме це я й збираюся сказати вам. - Серйозно? Ну тоді скликайте оркестр, я гратиму на геліконі.

— На мою думку, ти все ускладнюєш. Смішно, що іншим ми даємо поради, яких не слідуємо самі. - Хіба? Я так гадаю. А ще я боюся надто сильних почуттів. Точніше не сильних, а неконтрольованих.

Я думаю, що все в житті – мистецтво. Те, що ви робите, як одягаєтеся. Як ви любите когось і як кажете. Ваша посмішка та ваша особистість. Те, у що ви вірите, і всі ваші мрії. Як ви п'єте чай, як прикрашаєте свій будинок або як розважаєтеся. Ваш перелік покупок. Їжа, яку готуєте. Який вигляд має ваш почерк. І те, як ви почуваєтеся. Життя - це мистецтво.

Дон Корлеоне, ще не цілком усвідомлюючи, що з ним сталося напередодні, — ще одурманений лютим болем, зі схвальною усмішкою ворухнув губами, ніби говорячи молодшому синові, — тільки сил не вистачило сказати це вголос: «Е, чого мені боятися? Мене давно хочуть убити – вперше спробували, коли мені було дванадцять…»

Всі ці обійми, поцілунки, усмішки, сміх,«я люблю тебе», секс, плани на майбутнє - все це згоріло нахрен без усякої праці.