правда

— Ми прямуємо до моря, ти там ніколи не був.
— Здається, я вже не хочу…
— Тобі в раю не буде про що говорити.
— Та знаю, я хочу на морі, але мені страшнувато…
— Знаєш, що? Боятися безглуздо.

Жертва завжди сумнівається у супернику. Насправді вона сумнівається у собі, у своїх можливостях. Але цього не визнається. Навіть самому собі.

Якби Творець або процес природного відбору припускали, що ми куритимемо, вони б забезпечили нас якимось фільтруючим пристроєм, щоб не допустити надходження отрути в наше тіло, та ще й якоюсь димохідною трубою на додачу.

Він завжди усміхається, коли ми стикаємося у ліфті. Якось я запитав його, чому, і він відповів: "Я закоханий". Уся прекрасна і правдива історія кохання вмістилася у цих двох словах, сказаних у ліфті між третім та четвертим поверхами.

Наша баба гірко плаче: — Де мій козлик? Де він скаче? - У ліс помчав твій рогач. А живуть у лісовому селищі Живодери, злі вовки І напали на нього Ні з того, ні з цього. Повалили козю на підлогу, відірвали козі лапи. Згризли спинку, шию, груди - Козю нам уже не повернути. Тягне бабця по доріжці Козячі ніжки, козячі ріжки... — Нізащо я їх не кину, Бо він гарний.

У будь-якій історії є більше, ніж одна сторона.

— Денієл, оскільки... назвемо його«рік, прожитий у небезпеці» наближається до фіналу, то в рідкісну хвилину слабкості я дуже хотів би висловити тобі свої почуття з приводу наших стосунків. Коли ми вперше зустрілися, я вирішив, що ти як сказати... говнюк. - Оу... - І? - Ні-ні, це все. - Це так мило. Я зворушений. - Так, я це щиро. — Я не сказав, де я зворушений. — Гадениш!

Ми вже такі! Страшенно боїмося своїх почуттів. А коли вони виникають, готові вважати себе ошуканцями.

- Як вас постригти? - Мовчки.

— А ви знаєте, що акторів не ховали на церковному цвинтарі? — Та тому що ховати не було чого! Вони згоряли на підмостках у пекельному полум'ї.